Їду в трамваї і задумалась над своїм майбутнім. Над тим, чого я хочу зараз, чого хочу взагалі від життя... І ось цікава штука. Згадала про свої давні мрії і більшість з них вже справдилась. І це була саме та частина, котру я нікому не розповідала. То були маленькі, ледь помітні мрії, о котрих навіть не було що й розповісти, але про деякі я кажу майже щодня. А не треба. Коли комусь казати, це впускати людину із своїми зимніми санками в твій квітучій ранковий літній садок. Йому, людині звикшій до криги і снігу, не зрозуміти твого тепла і різнобарвності. Так само як і тобі його. Він наче зайшов на хвилинку, але вже встиг забруднити поріг твого саду, і чим більше таких людей, тим більше треба прибирати, а потім і взагалі не на все плюнути і залишити квіти гинути у самому розпалі їх краси. Замість того, щоб витрачати свою енергію на усілякі непотрібні рухи, направ її на збагачення й розвиток свого саду, захищає свою мрію і втілює її в життя !!!